?

Log in

No account? Create an account
Останні з могікан. Ваврик і Пашаєва - Наш Львов [entries|archive|friends|userinfo]
Наш Львов

[ website | Советский Львов ]
[ userinfo | livejournal userinfo ]
[ archive | journal archive ]

Останні з могікан. Ваврик і Пашаєва [Sep. 18th, 2006|04:59 pm]
Наш Львов

ru_lvov

[aleksej]
Розмова була короткою. “Ви русин?”. “Так”. “Уточніть”. “Русин із Поділля”. “Це мені не говорить нічого”. “Українець”. “Це теж незрозуміло”. “Панукраїнець”. “Ага, тепер ясно”. На моє запитання про інтерес до Галичини Ніна Магометханівна відповіла, що впродовж післявоєнного часу працювала в одній із львівських бібліотек, де познайомилася з Василем Романовичем Вавриком, який “просвітив” дівчину в тому, що насправді корінні галичани – не українці, а росіяни. На прощання вона подарувала мені ще один примірник своєї книги. Виявилося, що це доволі тенденційна публіцистика, яка все ж цікава як альтернативна історія і мовою (“украинские хулиганы”; “небезизвестный” Шептицкий, “просвещенный” Костельник; “Мирович написал небольшую одповедь, которую направил “куда следует”; “Наконец в состав Руси вошли ее исконные земли с древним Львовом и еще гораздо более древним Перемышлем... Кончилась страшная безработица, русский язык стал государственным, а более 10 лет пытавшаяся денационализировать Галичину Польша перестала существовать”), й інформацією про гурт російських галичан – досі не знаний мені дисидентський рух у радянському Львові.

Перенесімося у 1915 р. Рятуючись від контрнаступу австрійської армії та легіону Січових Стрільців, 200 тис. галичан відступають разом із російською армією. Вони скупчуються в Ростові-на-Дону, де закладають “Русский народный совет Прикарпатской Руси”, ба навіть “карпаторусскую” ґімназію. Після більшовицького перевороту молодь створює “Карпато-русский отряд Добровольческой армии”, який відступає на Кубань у складі чехословацького інженерного полку і героїчно воює із загоном анархістки Марусі Нікіфорової. Згодом на його основі створюється “Отдельный Карпато-русский батальон”, а потім полк, до якого галичани вербують своїх земляків навіть в Італії (із числа військовополонених). У бою під Олександрівськом вояки Нестора Махна витяли його командування, а полк здався в полон. Все ж “Карпато-русский батальон”, а згодом “Четвертая Карпато-русская рота” боронили Крим від більшовиків. Ні, це не сюжет нового роману Пєлєвіна. Про це дізнаємося з книжечки расового галичанина В. Р. Ваврика “Карпатороссы в корниловском походе и Добровольческой армии”. (Львов: Из типографии Ставропигийского института под управлением А.И.Яськова, 1923).

Василь Романович народився 21 березня 1889 року в сім’ї селянина с. Яснище (тепер – Бродівського р-ну). Батько був заможним. Василь закінчив німецьку ґімназію в Бродах (як правило, москвофіли посилали своїх дітей не в українські, а в німецькі та польські ґімназії) та розпочав студіювати право у Львівському університеті. (“Пора, пора за Русь святую Идти безсстрашно в бой сынам”, – співали москвофіли; “Не пора, не пора москалеві й ляхові служить”, – відповідав їм Франко). У зв’язку з початком І світової війни В. Ваврика заарештували, спочатку інтернували в концентраційний табір у Терезині (де він, до речі, познайомився із сербським терористом Гаврилом Принципом, який, убивши в Сараєво наслідника австро-угорського престолу архікнязя Франца Фердинанда та його дружину графиню Софію Хотек, спричинив війну в Європі), а згодом – у Талергофі (де загинуло чимало галицьких москвофілів). Наприкінці 1915 р. його мобілізували. На італійському фронті потрапив у полон, але восени, завдяки старанням російського посла в Італії Ґірса, отримав свободу, воював у складі російського експедиційного корпусу у Франції, а напередодні більшовицького перевороту переїхав до Петрограда. Під час громадянської війни в Росії вступив до Добровольчої армії, командував “Карпато-русским отрядом” і був двічі поранений. Після розгрому барона Вранґеля редагував “Русский православный вестник” в Ужгороді, а в 1921-1925 рр. студіював літературу в Карловому університеті у Празі, там же склав докторат про “Руську трійцю”. Згодом повернувся до Львова, де склав ще й докторат із філософії (також про “Руську трійцю”). Мав намір отримати якусь посаду від польського уряду, проте прорахувався. До 1939 р. працював у Ставропігійському інституті, а водночас став інтелектуальним лідером львівських росіян.

Можна собі уявити трагедію Василя Романовича, який усе життя очікував на визволителів зі Сходу, а коли відбулося омріяне ним “объединение”, радянська влада ліквідувала всі москвофільські установи і взагалі заборонила їхній світогляд: очевидно, альтернативи радянській українськості бути не могло.

За іронією долі, Ставропігія відновила свою діяльність завдяки фашистській окупації. Василь Романович залишився у Львові, брав участь у радянському підпіллі, згодом його нагородили медаллю “За доблестный труд в Великой Отечественной войне”. За співпрацю з радянськими партизанами фашисти вбили двох його братів Петра та Павла. Після закінчення війни працював на посаді наукового співробітника Львівського історичного музею, а водночас брав активну участь у житті парафії храму св. Георгія (відомого як “російська церква” на вул. Короленка). Його сумління роздирали кардинально протилежні почуття: любов до православ’я (“Православная вера, – виступав В. Ваврик на урочистому засіданні з нагоди 20-річчя ліквідації Брестської унії, – наше наивысшее сокровище”) та Росії – а водночас люта ненависть до радянської влади, лояльність до української мови (писав нею поезії) та галицько-української культури – а водночас люта ненависть до Греко-Католицької Церкви й українського націоналізму. Таємно дописував до часопису “Свободное слово. Ежемесячный карпато-русский журнал под ред. Михайла Туряницы” в Нью-Йорку в США (із програми цього часопису: “Мы против расчленитилей и убийц России всех мастей: явных, как самостийники, и скрытых, как диссиденты или “антикоммунисты”).

“Карпатороси” трималися солідарно. Їм допомагали Кузьма Пелехатий (1886-1952) – екс-москвофіл, який у міжвоєнний час засвоїв комуністичну ідеологію, а в післявоєнний період посідав відповідальні посади у Львові (з 1949 р. керував Львівським облвиконкомом), і Богдан Дудикевич (1907-1972), представник знаменитої москвофільської родини, член КПЗУ з 1929 р., заступник директора та директор Львівського історичного музею (1945-1946), секретар ЦК КП(б)У (1953), секретар Львівського окружного комітету ЦК КП(б)У, директор львівського філіалу музею ім. Леніна (1950-1951, 1954-1972). Вільніше дихнули “карпатороси” після смерті Й. Сталіна. З’явилися видання про вплив російської культури на Галичину (втім, їх оскаржували львівські літератори), а Ваврикові присвоїли звання кандидата філологічних наук в Інституті літератури ім. Т. Шевченка АН України в Києві. Проте з такими поглядами, зрозуміло, жити було нелегко, і Василь Романович пішов на пенсію – 56 карбованців щомісяця.

Василь Романович мешкав в одному з будинків Ставропігії на вул. Івана Федорова. Помер 7 липня 1970 р. Похований у “Гробнице галицко-русских писателей” на Личаківському цвинтарі. Як свідчить Ніна Магометханівна, його багатий архів “вдалося” перевезти до Ленінграда.

Безумовно, В. Ваврик був мужньою та шляхетною людиною, яка непохитно дотримувалася прищеплених батьком переконань упродовж усього життя. Не був генієм, але мав неабиякі інтелектуальні здібності та літературний талант, писав також історичні праці. Шкода, але в його особі Українська галицька армія втратила доблесного воїна, а культура – здібного працівника. Втім, він теж наша культура.

http://news.ce.lviv.ua/news/?id=7210
linkReply